Керівники центральних банків протягом останніх десятиріч стали занадто демонізованими персоналіями. У суспільному уявленні закріпився образ безжального, жорсткого та холоднокровного технократа, котрий керує монетарним механізмом, спираючись на унікальні компетенції та підтримку спільноти однодумців, стиль поведінки яких примушує задуматися про існування специфічної нео-масонської ложі у сфері фінансів. Реінкарнація неоліберального ідеалу «залізної леді» Маргарет Тетчер частково відбулася у персоналіях «головних монетарних жінок» України та Росії, В. Гонтаревої та Е. Набіулліної, котрі, здається, і не бачили менш жорсткої та соціально прийнятної альтернативи проведення реформ у банківських системах власних країн.
Аж раптом, після початку російської військової агресії проти України, провідні західні медіа вибухнули обуренням: пані Набіулліна, керівник центрального банку РФ, котра була досить інтегрованою у спільноту транснаціональних монетарних технократів, виявилася надійною опорою Кремля у реалізації його агресивних планів та вмілим «фінансовим алхіміком», котра пом’якшила вплив санкцій на економіку та банківську систему Росії. Ця герой світових глянцевих журналів про діяльність центральних банків, головний леді-банкір Росії, в публікаціях видань рівня Financial Times та POLITICO Europe фактично одержала мітку зрадника, яка «зруйнувала все, що вона будувала роками». Поважні фінансисти та експерти були б не настільки здивовані, якби звернули увагу на те, що очільники монетарної влади у своєму прагненні до «незалежності» та «захисту від впливу популістів» стрімко втрачали підтримку у політикумі та суспільстві (при чому як серед представників лівих політичних сил, що й не дивно, але й серед «яструбів капіталізму», які перебувають праворуч від політичних центристів). «Незалежність монетарної влади» стала за своєю сутністю ерозією демократичного механізму впливу на важливі рішення у сфері економіки та фінансів, цементуючи залежність очільників центробанків від авторитарних політичних гравців та представників великого фінансового капіталу (або їх чудернацьких ситуативних альянсів).
Як можна вийти із цього замкненого кола взаємної недовіри та полагодити розбалансований механізм прийняття економічних рішень задля спільного суспільного блага? Економічна парадигма «нового продуктивізму», яка надає перевагу реальному сектору виробництва та інвестиціям порівняно зі спекулятивними фінансами, може стати таким «рятівним колом». Дозвольте презентувати Вам своє бачення, яке було викладено для Monetary Policy Institute Blog (переклад публікації українською, оригінал за посиланням).
Попри гучні натовпи мейнстрімних економістів, технократів та «гуру» з центральних банків, які відвідують щорічний симпозіум у Джексон-Холі (штат Вайомінг, США), складається враження, що залученість цієї спільноти до суспільного життя близька до нуля. Такий висновок можна зробити з політичної самотності цих високопосадовців у власних країнах. Це не дивно, враховуючи, що ліві мислителі та науковці стверджують, що «невиборна влада», якою володіють центральні банкіри, є причиною своєрідної класової війни. Частково це можна пояснити перерозподілом багатства на користь власників найбільших активів, спричиненим різними формами кількісного пом'якшення («соціалізм для банкірів, капіталізм для решти»). Тим не менш, видатні праві діячі також незадоволені тим, що опинилися в нинішньому кризовому стані монетарного та економічного розвитку. Наприклад, принц Ліхтенштейну Міхаель, президент аналітичного центру ECAEF (Європейський центр «австрійської економіки» (економічна течія, що сповідує цінності необмеженого вільного ринку)), стверджує, що роки «легких» грошей «не мали жодного впливу на зростання. Натомість це призвело до утворення бульбашок активів, зниження заощаджень...».
Відомий економіст Яніс Варуфакіс (Yanis Varoufakis) чітко визначив причину такої делікатної ситуації. У 1980-х роках більшість політиків у країнах з розвиненою економікою були прихильниками вільного ринку і виступали за дерегуляцію, збільшення ролі фінансів та гіперглобалізацію. Це призвело до того, що країни з ринками, що розвиваються, спрямували левову частку своїх експортних надходжень до лондонського Сіті та фінансового центру Уолл-стріт. Таким чином, фінансисти отримали у своє розпорядження величезний обсяг капіталу для фінансування корпорацій, що будували порти, кораблі, склади тощо, шукаючи при цьому вищих прибутків. Криза 2007-2008 років зруйнувала фінансові механізми, що лежали в основі цього лабіринту ланцюгів поставок «точно в строк» (назвемо це «першою кризою ланцюгів поставок»).
У цей момент центральні банки втрутилися, щоб замінити приватне фінансування державними грошима, вливши у фінансову систему величезну кількість грошей через різні форми так званого «кількісного пом'якшення». Одним із наслідків цього процесу стало стрімке зростання цін на активи, придбані за рахунок багатства, що спричинило не лише «бульбашки» на фінансових ринках, але й новий тип соціального конфлікту: поглиблення розриву між поколіннями, коли люди похилого віку, що мають певну власність, вартість якої зросла, отримують вигоду за рахунок молоді, яка не встигла надбати таку власність. Таким чином, після 2008 року світ опинився у «новій нормальності»: економічному режимі, що характеризується поєднанням низького рівня інвестицій (попиту на гроші), надлишкової ліквідності центральних банків (грошової пропозиції), близьких до нуля процентних ставок та спаду виробничого потенціалу.
На тлі пандемії COVID-19 зростання витрат публічних коштів на згладжування шоку від пандемії сприяло зростанню сукупного попиту, тоді як виснажені виробничі потужності економік, що зазнали труднощів, не змогли забезпечити необхідну пропозицію товарів. Використовуючи свою величезну ринкову владу (фактично переваги монополіста) для встановлення більш високих цін на вироблену продукцію, корпорації з великими «паперовими» вартостями, створеними за допомогою монетарних ін’єкцій центральних банків, стали одним із головних чинників нинішнього глобального сплеску інфляції. З цієї точки зору, визначення способів того, як інструментарій монетарної політики можуть усунути цей розрив між попитом і пропозицією на товари та послуги, залишається загадкою для експертів.
Рішення може бути у вигляді структурних змін у реальному секторі економіки, який спирається на виробничі потужності, а не на фінансові спекуляції. Це вкрай необхідно для насичення ринку дефіцитними товарами та послугами, гарантуючи при цьому гідну та прогнозовану норму прибутку для власників капіталу. На жаль, за спостереженнями Майкла Робертса (Michael Roberts), відомого економічного блогера, зниження продуктивності праці, яке сповільнюється до нуля у провідних економіках вже більше двох десятиліть, є серйозною перешкодою для досягнення цієї мети. Довгострокове зниження прибутковості таких інвестицій, порівняно з інвестиціями у фінансові активи та нерухомість, перебуває за лаштунками цього процесу. Це падіння було значним, наприклад, за весь період після завершення Другої Світової війни і аж до 2019 року відбулося середньорічне падіння норми прибутку в США на 33 %.
Тому не дивно, що власники капіталу не поспішають спрямовувати свої кошти у продуктивні галузі економіки. Як пише Мартін Сандбу у Financial Times, світова економіка потерпала від інвестиційної «посухи» протягом останніх двох десятиліть: Франція і США інвестували в цьому столітті майже на два відсоткових пункти ВВП менше, ніж у 1970-х і 1980-х роках; Німеччина та Італія - приблизно на 4,5 відсоткових пункти менше; Великобританія і Японія - на 6 і 10 відсоткових пунктів менше відповідно. Таким чином, можна зробити висновок, що останні монетарні вливання не мають очікуваного «просочувального ефекту» (tipple-down effect) для реального сектору економіки, а також не забезпечують комфортного макроекономічного середовища для широких суспільних верств в усьому світі.
Таке безсилля монетарних технократів викликає настороженість і злість у їхніх потенційних партнерів на обох політичних флангах. Клас рантьє, який і раніше намагався знайти прибутковість своїх інвестицій в умовах низьких ставок, та інші прихильники правої політики, орієнтований на ринковий фундаменталізм, побоюються, що їхні активи можуть знецінитися після циклу посилення монетарної політики. На протилежному, лівому політичному фланзі домінує прагнення протидіяти інфляції, яка «з’їдає» трудові доходи, і захистити робочі місця від економічного спаду та безробіття, які, як вважається, спричинені підвищенням процентних ставок центральними банками по всьому світу.
Це протиріччя може бути усунуте шляхом переорієнтації на економічну політику, яка ґрунтується на виробництві реальних товарів, посилення ролі найманих працівників у регулюванні економічних процесів та локалізації, а не на фінансах, непродуктивному споживанні та глобалізмі. Можна погодитися з відомим економістом Дані Родріком (Dani Rodrik), що новий багатопартійний консенсус може виникнути навколо «парадигми нового продуктивного підходу», який робить акцент на розподілі продуктивних економічних можливостей рівномірно по всіх регіонах і соціальних прошарках виробничого процесу. На відміну від неолібералізму, продуктивізм відводить урядам і громадянському суспільству значну роль у досягненні цієї мети, що є кроком, спрямованим на зменшення довіри до ринків. Ця доктрина більш підозріло ставиться до великих корпорацій, наголошує на потребі у виробництві та продуктивних інвестиціях, а не на спекулятивних фінансах, і надає пріоритет відродженню місцевих громад над глобалізацією. Слід залишити для експертних дискусій та майбутніх «дорожніх карт» для посадовців, які приймають рішення, оцінку того, чи повинні такі економічні перетворення базуватися більше на традиційній промисловій політиці або на інноваційних ринкових механізмах.
Підсумовуючи викладене, треба зазначити, що досягнення успіху технократами з центральних банків у вирішенні поточних викликів у макроекономічній та монетарній сфері є малоймовірним без тісної співпраці з представниками політичних кіл та громадянського суспільства. З огляду на це, загальноприйнята з точки зору неоліберального порядку денного концепція «незалежності центральних банків» має отримати більш соціально орієнтоване наповнення. У протилежному випадку, посадовці топ-рівня не зможуть полагодити зламаний механізм трансмісії монетарної політики та відновити виробничу основу наших економік.